Ніде не має таких обітниць і такого розуміння людини як у Святому Письмі. Я звичайно не великий експерт щодо інших релігій, але якщо це когось особливо цікавить, то такі теми як любов, серце і зміна людини ніде так не переживаються і не описуються.
Кожна релігія має свій рецепт для людини. Сучасна релігія, психологія, теж намагається вказати свій варіант для того, щоб людина була щаслива. Але безсумнівно, що психологія говорить про щастя тут на землі. А усі релігії більше чи менше говорять про щастя не на цьому світі. Але ось як вони бачать це щастя і відрізняє їх. Тому хоча ми і говоримо про те, що зараз треба вести якійсь діалог між релігіями, то скоріше для того, щоб пізнати кожну зокрема, побачити її красу та сутність, а не для того, щоб звести їх усіх до однієї, вибравши з кожної найкраще. Тому якщо ми сприймаємо чи принаймні допускаємо того, що Святе Письмо може походити від Бога, то варто зрозуміти про що там йде мова, чого Бог хоче від нас, Бог Біблії.
Звичайно Святе Письмо надто широке та багатогранне для того, щоб отак просто почати його читати і одразу все зрозуміти. Але одне саме головне — Бог говорить до людини. Саме існування Біблії говорить про те, що вона не самотня. Що вона не просто так існує. Святе Письмо звертається до людини. Бог говорить. Людина не самотнім страждальцем. Бог до неї говорить. Може Він і не відповідає на ті питання, які турбують людину. Не дає відповіді, якої ми хочемо почути. Але є те, що Бог говорить до нас.
Про що Він говорить? Саме перше слово Бога до людини щоб вона жила. Бог творить людину. Він дає їй життя. Тому самогубство є гріхом, бо порушенням першої заповіді Божої, яку Він влив у людину, коли створював її. Славою Бога є людина жива. Далі Бог штовхає людина до діяльності. Людина створена для того, щоб жити, діяти, любити.
Наступні заповіді є скоріше обмеженням людських діянь, аніж такою великою спонукою до дії. Декалог поділений на дві частини. Одна має у собі заборони, а інша накази як чинити. І що це за накази? Бог має бути головним. Якщо добре сприйняти сенс Декалогу, то ми маємо визнати, що усі вони лише штовхають нас до Бога, щоб ми почали шукати Його, бути з Ним, любити Його, жити Ним.
Але ось біда. Цього ніхто не міг виконати. Ніхто цього не виконував. І тоді пророки, які були серцем Ізраїля, його очами, вказали на головну проблему чому не виконуються заповіді — на людське серце. Саме воно не хоче любити, не хоче служити Богу. Тому пророки говорити про те, що Бог Сам змінить серце людини. Ось у цьому була уся надія пророків.
Так і тепер у нас час усі говорять про якісь політичні зміни, про те, що треба робити революції і змінювати світ. Про те, що треба робити щось добре. Але не це є головним. Головним є серце. Якщо я роблю все добро, але нема в мені любові, то ніякої з цієї користі нема. І навпаки, якщо є любов, то навіть найменше справа, страждання є більш вартісне, ніж усі інші великі справи. Варта лише любов. У цьому вся віра Церкви.
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Альфред Великий. Боэциевы песни (фрагменты) - Виктор Заславский Альфред Великий (849-899) был королем Уессекса (одного из англосаксонских королевств) и помимо успешной борьбы с завоевателями-викингами заботился о церкви и системе образования в стране. Он не только всячески спонсировал ученых монахов, но и сам усиленно трудился на ниве образования. Альфреду Великому принадлежат переводы Орозия Павла, Беды Достопочтенного, Григория Великого, Августина и Боэция. Как переводчик Альфред весьма интересен не только историку, но и филологу, и литературоведу. Переводя на родной язык богословские и философские тексты, король позволял себе фантазировать над текстом, дополняя его своими вставками. Естественно, что работая над "Утешением философией" Боэция, Альфред перевел трактат более, чем вольно: многое упростил, делая скорее не перевод Боэция, но толкование его, дабы сделать понятным неискушенным в античной философии умам. Поэтому в его обработке "Утешение" гораздо больше напоминает библейскую книгу Иова.
"Боэциевы песни" появились одновременно с прозаическим переводом "Утешения" (где стихи переведены прозой) и являют собой интереснейший образец античной мудрости, преломленной в призме миросозерцания христиан-англосаксов - вчерашних варваров. Неизвестна причина, по которой стихи и проза, так гармонично чередующиеся в латинском оригинале "Утешения", были разделены англосаксами. Вероятно, корень разгадки кроется в том, что для древнеанглийского языка литературная проза была явлением новым и возникновением ее мы обязаны именно переводам короля Альфреда. Делая прозаические переводы, король был новатором, и потому решил в новаторстве не переусердствовать, соединяя понятный всем стих с новой и чуждой глазу прозой. Кроме того, возможно, что Альфред, будучи сам англосаксом, не понимал смешанных прозаическо-стихотворных текстов и решил, что лучше будет сделать два отдельных произведения - прозаический трактат и назидательную поэму. Как бы там ни было, в замыслах своих король преуспел. "Боэциевы песни" - блестящий образец древнеанглийской прозы и, похоже, единственный случай переложения латинских метров германским аллитерационным стихом. Присочинив немало к Боэцию, Альфред Великий смог создать самостоятельное литературное произведение, наверняка интересное не только историкам, но и всем, кто хоть когда-то задумывался о Боге, о вечности, человечских страданиях и смысле жизни.
Дневник по книге Песни Песней - Николай Погребняк Сия книга не является теологическим исследованием – это дневник. Песни Песней – очень древняя и удивительная пьеса, она звучала со сцены за два столетия до поэм Гомера, но ее и сейчас читают и перечитывают во всем мире и наслаждаются красотой стиха, ищут и находят великую духовную мудрость.
