Починалася зима. Холодний вітер виспівував свою сумну пісню, намагаючись підняти з землі опале листя. Він смикав гілки дерев, але їм було байдуже, бо вони спали... Не могла заснути лише Груша. Вона сумувала. Вона навіть не опиралася поривам вітру, бо в його холодних обіймах їй було не так самотньо... До вечора вітер ущух. І смуток у Груші став таким гнітючим і густим, що перетворився в клуби туману, які покотилися нічним садом. А під ранок десь узявся морозець. Він весело хукав на дерева, зодягаючи їх серпанковим інеєм.
Яка ж то була краса! Але Груша сумувала... Навіть ніжний промінчик сонця, який ледь-ледь пробивався з-за хмар, не приніс їй утіхи. Від сонячного тепла кристалики інею танули і Груша плакала...
— Ой, яка ж ти сьогодні красива!
Від несподіванки Груша здригнулася і на хлопчика посипалися іскринки інею. Хлопчик весело засміявся, але побачивши сльозинки на вітах, співчутливо спитав:
— Ти плачеш? Чому?
—Я сумую... — ледь чутно відповіла Груша.
— Чому сумуєш?
— Бо я нікому не потрібна.
— Чому? — вперто допитувався хлопчик. Він взяв гілочку Груші у свої маленькі долоньки і цей теплий дотик розбудив в ній багато-багато спогадів...
— Я зараз нікому не потрібна, бо в мене нічого немає. Ні листочків, ні квітів, ні плодів... От коли я це все мала, то була потрібна тобі і твоєму дідусю, і пташкам, і комахам, і звірятам. Тепер так холодно і до мене ніхто не приходить, а сестрички мої сплять і не можуть поговорити зі мною... — Груша сумовито хилила своє віття. Але враз якийсь гарячий дотик знов змусив її здригнутись. Хлопчик плакав і його сльозинки капали на гілки Груші.
— Чому? Чому ти плачеш? — здивовано запитала Груша.
— Мені сумно разом з тобою... Але хіба ти не знаєш, що навесні ти знову зодягнешся зеленими листочками і знову розквітнуть твої квіти?
— Зараз холодно і сумно, тому я вже не вірю, що так колись буде.
— Буде, я впевнений, що буде! — Хлопчик витер сльозинки і весело застрибав навколо груші. — Ти пам’ятаєш, як весело гули бджоли та джмелі навколо твоїх квіточок? Хоча я трохи їх боявся...
— Пам’ятаю! Вони дружно збирали нектар з моїх квіточок і дуже-дуже дякували мені. Але чого ж ти боявся їх? Вони такі трудолюбиві й не злі...
— Та я і їжаків спочатку боявся, аж поки дідусь не познайомив мене з ними!
— О, тут біля мене ціле літо жила велика їжакова сім’я. Особливо весело було вночі, коли вони шушукалися, борюкалися, і гралися в їжакові хованки. А восени вони мені й за листочки дякували, бо утепляли нами на зиму свою нірку. Скажу тобі по секрету, що вони зимують отут, у нашому саду! От тільки не знаю, чи груші мої їм смакували... А білочці точно смакували, бо вона й для маляток своїх брала в мене гостинці!
— І нам твої груші дуже до смаку! Бабуся навіть варення з них зварила. На всю зиму вистачить!
— Чудово! Ви їстимете варення і згадуватимете про літо, про спів пташок! О, як вони полюбляли ховатися в моїх гілках і дзьобати комах...
— А пам’ятаєш оту жирну незугарну гусінь, яка жерла твоє листя?
— О, пам’ятаю! Мені було так неприємно цілий день чути її чавкання... Але якось вона загорнулась в кокон і заснула. А потім одного ранку з кокона вилетів великий метелик. Він сів на мою гілочку, граціозно вклонився і так щиро подякував мені за смачні листочки, які дали йому силу рости і перетворитись в метелика!
— Так це був отой прегарний метелик, який сів на капелюх мого дідуся? Ми тоді читали книжку під твоїми розлогими вітами... В ній такі чудові малюнки! І такі важливі слова...
— Пам’ятаю! Слова про те, що є Той, Хто дуже любить нас всіх і турбується про нас!
— Отож, тоді чому тобі сумувати?
— Я вже не сумую. Смуток втік! Я вже заспокоїлась і дуже хочу спати! Ти прийдеш до мене навесні? — Груша весело обсипала Хлопчика останніми іскринками інею.
— Прийду! До зустрічі! — радісно вигукнув Хлопчик, усміхаючись першим сніжинкам, які линули з неба.
«Тіштеся з тими, хто тішиться, і плачте з отими, хто плаче!»
(До Римлян 12:15)
Левицька Галина,
Україна
Вірші й прозу писала з дитинства. У вирі життя і турбот моя квітка зів'яла, засохла... В 2003 році я зустріла Ісуса. Я дякую Богові, що Він не раз провів мене долиною смертною і дав нове життя. Дух Святий дає мені натхнення любити, радіти, писати...
Вийшла з друку моя перша книжечка з дитячими християнськими оповіданнями. Українською мовою. Повнокольорова. Замовити можна за тел. 0972665447 Моя сторінка в фейсбуці:
https://www.facebook.com/profile.php?id=100001665337155
Дорогие читатели! Не скупитесь на ваши отзывы,
замечания, рецензии, пожелания авторам. И не забудьте дать
оценку произведению, которое вы прочитали - это помогает авторам
совершенствовать свои творческие способности
Галочко, чудово! Ти повернула мене в дитинство! Божих тобі рясних благословінь і ще багато таких прекрасних історій:)). Комментарий автора: Дорогенька Надієчко,щиро дякую за увагу та підбадьорливі слова! Благодаті та радості від Господа)
Конфетный бал - Наталия Минаева сценарий для театр.студии. Обязательно обсудите с детьми поведение и характеры героев (можно просто по принципу хорошо -плохо)
Поэзия : Вот сижу я опять... - Юстина Южная Это мой старый стих, но он до сих пор мне нравится.
Что бы не происходило в жизни, Бог может успокоить мятущееся сердце и дать покой.
"Спокойно ложусь я и сплю, ибо Ты, Господи, един даешь мне жить в безопасности". Пс. 4:9
"Напрасно вы рано встаете и поздно просиживаете, едите хлеб печали, тогда как возлюбленному Своему Он дает сон." Пс. 126:2
(Написано когда-то в девяностых...)
Поэзия : 2) Огненная любовь вечного несгорания. 2002г. - Сергей Дегтярь Это второе стихотворение, посвящённое Ирине Григорьевой. Оно является как бы продолжением первого стихотворения "Красавица и Чудовище", но уже даёт знать о себе как о серьёзном в намерении и чувствах авторе. Платоническая любовь начинала показывать и проявлять свои чувства и одновременно звала объект к взаимным целям в жизни и пути служения. Ей было 27-28 лет и меня удивляло, почему она до сих пор ни за кого не вышла замуж. Я думал о ней как о самом святом человеке, с которым хочу разделить свою судьбу, но, она не проявляла ко мне ни малейшей заинтересованности. Церковь была большая (приблизительно 400 чел.) и люди в основном не знали своих соприхожан. Знались только на домашних группах по районам и кварталам Луганска. Средоточием жизни была только церковь, в которой пастор играл самую важную роль в душе каждого члена общины. Я себя чувствовал чужим в церкви и не нужным. А если нужным, то только для того, чтобы сдавать десятины, посещать служения и домашние группы, покупать печенье и чай для совместных встреч. Основное внимание уделялось влиятельным бизнесменам и прославлению их деятельности; слово пастора должно было приниматься как от самого Господа Бога, спорить с которым не рекомендовалось. Тотальный контроль над сознанием, жизнь чужой волей и амбициями изматывали мою душу. Я искал своё предназначение и не видел его ни в чём. Единственное, что мне необходимо было - это добрые и взаимоискренние отношения человека с человеком, но таких людей, как правило было немного. Приходилось мне проявлять эти качества, что делало меня не совсем понятным для церковных отношений по уставу. Ирина в это время была лидером евангелизационного служения и простая человеческая простота ей видимо была противопоказана. Она носила титул важного служителя, поэтому, видимо, простые не церковные отношения её никогда не устраивали. Фальш, догматическая закостенелость, сухость и фанатичная религиозность были вполне оправданными "человеческими" качествами служителя, далёкого от своих церковных собратьев. Может я так воспринимал раньше, но, это отчуждало меня постепенно от желания служить так как проповедовали в церкви.
